Маріуполь. Місце однієї із найжахливіших трагедій цієї війни. Світле, сонячне приморське місто, перетворене на чорні від кіптяви руїни. Тисячі, а може й десятки тисяч загиблих мирних мешканців (точну кількість їхніх смертей неможливо наразі назвати). Героїзм оборонців. Кров і сльози. Смерть і горе.
Саме цьому місту, його мешканцям і захисникам, присвячений наш цикл ікон. Одинадцять творів, в яких поєднано класичну ікону і етюдні замальовки зруйнованого міста, «місячний пейзаж» якого вражає і пригнічує будь-кого. Маріуполь став першим майже вщент зруйнованим містом цієї війни. Вже потім були Лісичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут, міста-руїни, подібні до зруйнованих міст Другої світової – таких як Кельн, Дрезден, Гамбург, Пфорцгейм... Подібність вражає – фотографії німецьких міст 45 року і українських 22-24 настільки схожі, що є загроза їх переплутати. Маріупольський цикл став першою серією робіт на ящиках з-під набоїв після початку повномасштабної війни, а ікони його, можливо, найменш літургійні з-поміж усіх наших робіт. Саме тут, війна присутня не тільки на рівні матеріалу, що трансформується, не тільки на символіко-асоціативному, але й на образному рівні. Війна вривається в простір ікони, і з цим майже нічого не можна зробити, залишається лишень плакати і молитися.
Ідея написання циклу виникла одразу після оточення міста російськими військами. Знаючи це місто, його мешканців, упертість українських військових, що лишалися там, а також те, як українці підготувались до оборони, вже на початку березня стало зрозуміло, що облога міста триватиме довго. Також було очевидно, що битва за Маріуполь стане кривавою бійнею на кшталт штурму Берліна, Грозного або Алеппо, а отже – страшною трагедією для сотень тисяч його мешканців. Перші ж репортажі й описи подій, які ми побачили, свідчили про правдивість нашої інтуїції. І саме в ці дні, на початку березня, попри те, що відбувалось під Києвом, попри запеклі бої за Бучу, Гостомель й Ірпінь, ми вирішили почати роботу над циклом робіт, присвяченим саме Маріуполю і його мешканцям, місту, що знаходилось за тисячу кілометрів від Києва, десь далеко-далеко від нас. Здається, причиною того, що ми взялися за цю роботу, була симпатія до цього світлого південного приморського міста, з його щирими і добрими мешканцями, а також те, що саме Приазов’я є місцем компактного проживання українських греків, переселених свого часу з Криму, і напряму поєднує Україну з Середземномор’ям, грецькою античністю, Візантією, даючи нам право претендувати на цю величну спадщину.
Не виникало сумнівів, що мова візантійського мистецтва є органічною для цього міста, а отже цикл, який ми починаємо, має бути чи не найбільш візантійським за своєю образною мовою. Водночас відстороненість класичного візантійського мистецтва мала бути чимось врівноважена. Небо мало зустрітися із землею, зраненою і покаліченою. Власне тому виникла ідея доповнити зображення святих пейзажними замальовками зруйнованого війною міста, золото німбу Христа Пантократора поєднати з чорними вугільними й червоними, накаляканими сангіною, німбами Богородиці, Івана Предтечі, архангелів. Трансцендентність ікон мала розсипатися, неначе маріупольські будинки під російськими бомбами, ракетами і снарядами, і, розсипавшись, почати творитись та переосмислюватись заново, наповнившись досвідом і переживанням страждань.
Таким чином есхатологія класичних візантійських деісисів стикнулась з есхатологією наших днів, позбавленою середньовічного символізму і такту. Традиційний темперний живопис зіштовхнувся з грубими вугільними штрихами і плямами, середньовічна ієратичність – з експресією сьогодення, сусальне золото німбів немовби облізло, не витримавши трагізму ситуації…
Зображення маріупольських пейзажів, немов обрізають поясні фігури святих водночас органічно продовжучи складки одягу, ці складки перетікають у будівлі, перетворюються на темні закопчені руїни. У нижньому регістрі повстає на позір знелюднене місто, яке, проте, наповнене людьми, іще живими, живими попри все. Цих людей не видно, але вони є. Мешканці ховаються серед руїн, і саме вони, ці люди, а не будівлі стають символом нещасного міста, за них моляться святі… Саме людям, тим, кого ми не бачимо і кого не знаємо, присвячений цикл.
Робота над циклом вимагала дуже великої виваженості і тактовного ставлення до жертв цієї трагедії. Ніхто ніколи до кінця не зрозуміє, що відчували мешканці і захисники Маріуполя. Тому постійно доводилося питати себе, чи маємо ми моральне право висловлюватися з цього приводу. Чи не є більш належним мовчання перед лицем такого горя і такого героїзму? Але якщо тільки мовчати, то це зрештою набуває вигляд байдужості… А нам хотілося розповісти усьому світу про те, що наразі коїться в Україні, про людей, постраждалих від війни, про абсурдність, неприпустимість, немислимість того, що відбувається. Таку ж абсурдність, як вугільний начерк на іконі…
Соня Атлантова, Олександр Клименко
